• Tenditna

Вас так ніхто не любить: 15 чуттєвих віршів про кохання

Іноді здається, про любов написано так багато, що вже й писати нічого. Адже все вже сказали до тебе, у тисячах рядків, слів, тонів, співзвучностей та ритмів.

Проте це відчуття зводиться нанівець, коли справжнє кохання приходить до тебе, коли воно стає твоїм почуттям, твоїм життям – і миттєво усвідомлюєш: хай багато людей сказали про нього ДО тебе, та ніхто не сказав про нього ЗА тебе. Бо ж у кожного любов своя, особлива, унікальна і неповторна.


Мабуть, тому інтимну лірику можна знайти у творчому доробку кожного поета. Можливо, тому в моменти романтичного натхнення чи душевних потрясінь від втраченого кохання, не маючи сил виразити власні почуття самі, люди шукають їх втілення у рядках талановитих майстрів слова.


Часи змінюються, але коханню, романтиці, ніжності, відданості завжди є місце. Отже, настав час для нової надихаючої колекції віршів від визнаних майстрів. Усім любові!


***

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі.

(Ліна Костенко)


***

Не любити тебе — не можна. Володіти тобою — жаль. І хвилина діяння кожна Випромінює нам печаль. Бути разом… в однім цілунку. Злить уста і серця свої. Тільки в хвилі нема порятунку… Плачуть вночі лишень солов’ї… Ти в хвилину чуттєвої бурі Не віддайся мені, дивись, Бачиш вечора крила похмурі? То над нами вони зійшлись. Хай нам кажуть: любити можна Тільки раз. Того разу й жаль, І щаслива хвилина кожна Випромінює нам печаль. Не ховайся в зволоженім зорі, Бо розгойдані береги Поглинаючих фантасмагорій Будуть завжди нам дорогі. Ні! Знайти і в чуттєвих бурях Не перейдену нами грань, Щоб не відати днів похмурих, Щоб не знати про гнів прощань. Не любити тебе — не можна, та й любитись з тобою — жаль, бо хвилина кохання кожна випромінює нам печаль.

(Василь Стус)


***

Напитись голосу твого, Того закоханого струму, Тієї радості і суму, Чаклунства дивного того. Завмерти, слухати, не дихать, Зненацька думку перервать. Тієї паузи безвихідь Красивим жартом рятувать. Слова натягувать, як луки, Щоб вчасно збити на льоту Нерозшифрованої муки Невідворотну німоту. Триматись вільно й незалежно, Перемовчати: хто кого. І так беззахисно й безмежно Чекати голосу твого.

(Ліна Костенко)


***

Я люблю твої очі у мрії, Ті, що глянули в душу колись, В них мої сподівання й надії Дивним карбом навік запеклись.


Я узяв тих очей таємницю І зіниці твої золоті, Наче воду з ясної криниці, Щоб разхлюпати людям в житті.


І дивились на мене ті очі, Як веселки, з-під маєва брів, Тож диханням твоїм опівночі Я людей у житті обігрів.


І коли ти повернешся знову, Прочитаєш ти в людських очах. Свою душу легку і шовкову По стежках, по лужках, по ночах!

(Андрій Малишко)

***

Я ніколи не звикну, Я не вмію до тебе звикати. Це за примхи мої ти так гарно мене покарав. І приходять світанки, щоденних турбот адвокати І несуть під пахвою тисячі різних справ. Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге, Урожай суєти – залишається тільки стерня. Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге! Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

(Ліна Костенко)


***

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, І здалося мені, що стрічаю весну. Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ. Скільки ніс я для тебе тривог і тепла. Але ти, як весна, стороною пройшла.

(Василь Симоненко)


***

Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке – любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху й вологу Відходились усі мости, І сказав я – ну, слава Богу, І, нарешті, перехрестивсь… Коли ж – здрастуйте, добрий вечір… Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі – Осінь, ви і осінній я…

(Микола Вінграновський)


***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання…


Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…


В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою…


Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничої рані…


Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання…


Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки…

(Володимир Сосюра)

***

Що в нас було? Любов і літо. Любов і літо без тривог. Оце і все. А взагалі-то Не так і мало, як на двох. Ось наші ночі серпень вижне, Прокотить вересень громи, І вродить небо дивовижне Скляними зорями зими!


І знову джміль розмружить квітку, І літо гратиме в лото. І знов сплете на спицях плітку Сторукий велетень Ніхто. І в цьому днів круговороті, Де все минати поспіша, Як та пташиночка на дроті, Спочине стомлена душа.

(Ліна Костенко)


***

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, Із ранкових туманів, з небесних октав, Коли думи збігалися з мли бездоріжної І незвіданий смуток за душу смоктав.


Я від тебе жадав незвичайного й дивного, Щоб з’явилася маревом, видивом, сном, Щоби я знемагав од дихання нерівного, Од заклятої радості під вікном.


І не міг я спекаться словесної пишності, Одсахнутись ураз од кокетливих мрій — Волочив я тебе в ореолі безгрішності Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.


Припливла ти до мене з прибоєм уяви, Несподівано встала над смутком чекань — Розцяцькованих мрій павіани і пави Повтікали лякливо під купол світань.


Розгубили вони свої зваби і почесті, І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя — материнством — стає.

(Василь Симоненко)


***

Затремтіли струни у душі моїй… Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній… Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня, Чи журба, і радість, і любов моя?!


Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш… Мабуть, ти до мене думкою летиш, Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй І крилом черкаєш срібні струни в ній.

(Олександр Олесь)


***

Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первісної краси.


Бринять живою радістю ліси, Як ранок спалахне на небокраї, Як сонце огняне завісу піднімає Із їх первісної і чистої краси.


Мені здається,— може, я не знаю, Було і буде так у всі часи: Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.


І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.

(Василь Симоненко)


***

Тільки тобою білий святиться світ, тільки тобою повняться брості віт, запарувала духом твоїм рілля, тільки тобою тішиться немовля, спів калиновий піниться над водою — тільки тобою, тільки тобою! Тільки тобою серце кричить моє. Тільки тобою сили мені стає далі брести хугою світовою, тільки Тобою, тільки Тобою.

(Василь Стус)

***

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай… Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!


Сядем укупі ми тут під калиною — І над панами я пан… Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею Стелеться полем туман;


Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить;


Небо незміряне всипано зорями — Що то за божа краса! Перлами-зорями теж під тополями Грає перлиста роса.


Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу.


Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло-ні вітру, ні хмар… Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар;


Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою: Нічка поклала всіх, соном окутала — Ані шелесне в гаю!


Сплять вороги твої, знуджені працею, Нас не сполоха їх сміх… Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання — за гріх?

(Михайло Старицький)


***

Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, Вони мені одне лиш: ви і ви… Димлять століття, води і народи… Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі небесний голос і свободи. Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш: Як світиться він тепло на світанні… Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній.

(Микола Вінграновський)


Читайте нас у Telegram: https://t.me/tenditnajournal

Просмотров: 50Комментариев: 0

Недавние посты

Смотреть все

©2017-2020 created by Tenditnajournal

"ТЕНДІТНА" жіночий інтернет-журнал.

Всі права застережено. При використанні матеріалів сайту, будь ласка, залишайте гіперпосилання.

Email редакції: tenditnajournal@gmail.com

  • Facebook
  • telegram
  • Instagram

"ТЕНДІТНА" женский интернет-журнал.

Здоровье, красота и стиль, психология, рецепты, кино, книги, путешествия, семья и дети - много всего самого женского и интересного!