Це — п’ять найпомітніших літературних новинок, що вже вийшли в українських видавництвах цього року.
Чому варто і важливо прочитати саме ці книжки й саме зараз — розповідає літературознавиця Богдана Романцова, передає "Громадське".
Софія Андрухович «Амадока» («Видавництво Старого Лева»)
Щоосені у Швеції оголошують лауреатів Нобелівської премії з літератури. І українських читачів із року в рік хвилює запитання: «Коли ж нарешті її отримає хтось з українських авторів?» Можливо, ще таке: «Як узагалі сподобатися цим нобелівським снобам?» У мене немає відповіді на перше запитання, проте є відповідь на друге. Якщо хочете прочитати ідеальний текст на думку нобелівського журі, беріть «Амадоку» Софії Андрухович.
У цьому романі авторка охоплює чи не всі теми, варті головної книжкової премії світу: пам'ять, ідентичність, тяглість мистецької традиції, пошук немейнстримних культурних маркерів у минулому, персональні та національні травми. До того ж тримається 832-сторінкова споруда на протиставленнях: вагому роль відіграють пам’ять і спогади, однак не менш важливими є забування та лакуни в минулому. Тяглість літературної традиції протиставлена перервності (виною цьому є фізичне винищення митців у 1937-му), а ідентичність — невкоріненості.
Переказати сюжет «Амадоки» — завдання, варте всіх «Буденброків» Манна та ще трьох томів Пруста. Андрухович поєднує одразу кілька часових шарів: сучасність, біографію письменника Віктора Платоновича Петрова (він же В. Домонтович) і винищення євреїв у Бучачі в 1941 році.
За сучасність відповідає Романа, яка доглядає в лікарні коханого Богдана, тяжко пораненого на війні. Богдан не пам’ятає зовсім нічого, і з цього липкого намулу забуття Романа намагається його витягти. Разом із ним — і розгубленого читача, який судомно намагатиметься з мозаїчних уривків зібрати суцільну історію. Але вибудовувати безперервні сюжетні лінії — це традиція ХІХ століття, тож просто насолоджуйтеся.
За команду подвійного агента, поганого друга й геніального письменника Віктора Петрова грають неокласики, зокрема Микола Зеров, із дружиною якого Петров мав романтичні стосунки. Тут спойлери неможливі, бо ми пам’ятаємо шкільну програму.
Що ж до винищення євреїв у Бучачі, там ще страшніше. Авторка не лишає нам ані затишних міфів, ані втішних спогадів: провина виявляється колективною, а значить і відповідальність спільна. Неприємно, бо ще й без анестезії. Корисно, як і будь-яке руйнування ілюзій.
Ключ до тексту заховано у назві, яка відсилає до найбільшого в Європі озера Амадока, що нібито колись існувало на території України, але згодом раптово зникло. Це метафора зникомого центру, ненадійної пам’яті, мінливості світу. Героїв усіх часових шарів поєднує спільна біда: брак точок опори та страх побачити своє справжнє лице (перекроювання облич — важливий мотив у тексті).
Ще одну підказку авторка лишає на самому початку — на найвиднішому місці. В одному з лікарняних епізодів описано акваріум із самотньою рибкою, яка замкнена в подвійну оболонку: сам скляний резервуар і велику будівлю, де той акваріум стоїть. Рибка не бачить скла й не пам’ятає, як учора на неї полював сом, та головне — не розуміє, що стінки акваріуму — це тільки верхній шар її проблем. Так, це метафора всієї нашої історії, небажання мислити глобально й відходити від затишної ролі жертви.
Звісно, Нобелівку дають не за конкретний текст, а за суму заслуг. Погодьтеся, це трохи сумно, ніби вигравати не нокаутом, а за результатом довгого бою. Але фундамент для цього вже маємо, лишається тільки чекати наступних текстів Софії Андрухович. Сподіваюся, не менш амбітних, ніж цей.
«Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута» (Видавець Олександр Савчук)
Скільки разів ми чули фразу «погратися зі шрифтами»? А якби всі дизайнери мали під рукою шрифтову абетку Нарбута, ніколи не програвали б.
Графік Георгій Нарбут почав створювати українську абетку в 1917 році в Петербурзі. Повернувся до роботи в 1919 році вже в Києві, але закінчити не встиг. Тепер до століття смерті митця нарешті маємо повне видання зі всіма сімнадцятьма створеними літерами та малюнками до них.
Нарбут філігранно поєднав у кожній букві рукописне та друковане накреслення, а сам шрифт виглядає водночас графічно чітким, повітряним і витонченим. Для кожної літери розроблені два варіанти: один схожий на прикрашені орнаментом заголовні літери давніх рукописів, а другий — лаконічний і стриманий. Біографи Нарбута зазначають, що він зазнав впливу графічних творів Івана Білібіна та барокових стародруків.
З 1918 року графік працював над новими українськими банкнотами та проєктом великого герба. Але мрії Нарбута про незалежну державу втілились у життя лише за 70 із гаком років. А через століття після смерті творця «Абетка» отримала Гран-прі Львівського форуму видавців.
Тож не Times New Roman єдиним — існує й питомий український шрифт, якому вже понад сто років. Проте на свої роки він аж ніяк не виглядає.
Кейт Елізабет Расселл «Моя темна Ванесса» (переклад з англійської Олени Оксенич, видавництво Vivat)
Цей роман вийшов у березні й одразу спричинив ефект вибуху. «Кінематографічний», «зрілий», «блискучий» — найвідоміші критики світу не шкодували компліментів. Права на видання авторка продала за мільйон доларів, що для дебюту — унікальний випадок. Рух #MeToo дав можливість відверто говорити про травматичні події минулого й переосмислювати власний досвід. Історія стосунків п’ятнадцятилітньої школярки Ванесси Вай і сорокадворічного викладача Джейкоба Стрейна добре вписується в цей тренд.
Після виходу роману одразу ж пролунали асоціації з «Лолітою» Набокова. Однак цього разу історію розповідає сама Лоліта. Точніше, її розповідають дві Ванесси: доросла жінка, яка у 2017-му стежить за скандалом навколо домагань Стрейна до іншої учениці, і п’ятнадцятилітня руда Несса, що у 2000-му підпадає під вплив харизматичного вчителя літератури, насолоджується його зрілою ніжністю та розважливими залицяннями. Здавалося б, перед нами — чергова любовна історія з фокусом на різниці у віці. Таких у літературі чимало, згадати хоча б останній роман Джуліана Барнза «Одним одна історія», де ситуація дзеркальна: студент і зріла жінка.
Але основний конфлікт і проблемність «Моєї темної Ванесси» — у характері описаних стосунків. Взаємини Джейкоба та Ванесси — це взаємодія людини в домінантній позиції (вчителя) та в залежній (учениці). Очевидний дисбаланс перетворює романтику на маніпуляцію, бо ж коли один партнер тримає всі важелі тиску і впливу, а друга змушена коритися, про рівність не йдеться.
Аби повернути ілюзію балансу, Джейкоб докоряє Ванессі, що та — занадто могутня, від почуттів до неї можна «впасти як мертвий». Тобто перекладає відповідальність за все, що коїться, на дівчину, і Ванессі знадобиться не один десяток років, аби переосмислити поетизовані та підсвічені ностальгією спогади.
Чому ж роман став аж таким популярним? Тему навряд чи назвеш оригінальною, та й герої, на перший погляд, ніби зійшли зі сторінок викривальної статті про насильство в коледжі. Джейкоб скидається на типового аб’юзера-інтелектуала, що вживає підліткову лексику й говорить на відверті теми, вибудовуючи містки довіри між собою та учнями. А підшукуючи коханку, діє, як за методичкою моторошних пікап-курсів: обирає дівчину, яка не має друзів, пережила депресію та звикла до самотності. Ванесса ж ніби лишається у звичній ролі жертви, що страждає від стокгольмського синдрому й відмовляється визнавати провину Стрейна.
Проте «Моя темна Ванесса» не така проста, як може здатися спочатку. Дорослішання головної героїні відбувається не в коледжі у 2000-му, коли починаються стосунки з учителем, а в наш час, у 2017-му, коли вже зріла тридцятидворічна жінка нарешті усвідомлює, що з нею сталося. Та й образи жертви й агресора в цьому романі неоднозначні та непрості для трактування — саме психологізм вигідно вирізняє дебют Расселл з-поміж огрому сучасних «Лоліт». А дублювання сюжетної лінії та безліч покликань на англомовних класиків стануть бонусом для тих, хто любить інтелектуальну літературу.
Ще один сильний бік книжки — промовисті деталі. Коли Стрейн уперше називає Ванессу сексуальною, вона бачить за вікном червону кульку, що зачепилась за гілля. Втрата невинності, картина «Дівчинка з повітряною кулькою» Бенксі й навіть алюзія на «Воно» Стівена Кінга — трактувати цей образ можна по-різному.
В іншому епізоді школярка бачить Джейкоба біля його житла. Тієї миті вона тримає на шворці красивого хаскі й підгодовує його вкраденим у їдальні беконом. Образ двох істот, одна з яких тримає повідець і спокушає іншу бажаним, однак забороненим подарунком — більш ніж промовистий. Саме такі нюанси роблять оповідь насиченою, густою, втім, не перевантаженою.
Ніл Ферґюсон. Глобальний занепад (переклад з англійської Катерини Диси, видавництво «Наш Формат»)
Говорячи про цивілізацію, ми майже автоматично маємо на увазі «західний світ». А міркуючи про успішну економіку, звісно, згадуємо економічний лібералізм — саме той, якому Фукуяма віщував переконливу перемогу, що символізуватиме тріумф Заходу.
Однак у 2010-х щось пішло не так: східні економіки з їхнім «державним капіталізмом» стрімко зростали, тоді як західні гальмували й занепадали. Нам обіцяли гепі-енд, як у доброму діснеївському мультфільмі, а натомість маємо чергову серію «Сімпсонів», де Спрингфілд наприкінці ще й вибухає. То де шукати Гомера, через якого все сталося?
Ферґюсон вбачає основну проблему в кризі державних фінансів: борг США, Японії, Греції та багатьох інших країн перевищив 100% ВВП, оскільки держави суттєво втратили, запропонувавши громадянам податкові стимули. На перший погляд, замкнене коло: громадяни менше витрачають, держава стимулює їх податками, борг зростає, наближається інфляція.
Але не все так просто, адже в жодній державі економіка не діє так чисто, як у грі «Цивілізація». Майже всі рішення сьогодні зав’язані на політичному факторі й домінуванні жадібної еліти в економічних процесах. Нерівність між країнами та всередині кожної з них перемогти майже неможливо, оскільки до економічних здобутків останніх 30 років мав доступ лише 1% людей у світі.
Що ж залишається решті? Старше покоління живе в борг нашому, а наше лише збільшує борг наступного. Якоїсь миті все це голосно вибухне або тихо згниє — як пощастить. Де ж у цей час перебуває громадянське суспільство, яке має тиснути на еліти? А воно лишається тонким слабким прошарком між урядами та корпораціями, що активно ділять сфери впливу.
Утім, «Глобальний занепад» Ферґюсона не такий песимістичний, як, наприклад, «Захід Європи» Шпенґлера. Рецепт виходу з кризи відомий: по-перше, мегаміста завдяки масштабу допоможуть економити й стануть центром інновацій і креативності. По-друге, місцевий активізм і розвиток громадянського суспільства відновить рівновагу та поверне верховенство права. По-третє, якісна доступна освіта дозволить активніше використовувати соціальний ліфт і розбавляти інтелектуальні еліти новими представниками.
Тепер найцікавіше: у книжці Ферґюсон раз у раз засуджує ілюзії Просвітницького проєкту, який більше не працює в умовах глобального світу. Однак те, що автор пропонує натомість, не дуже й відрізняється від згаданої ініціативи: усі свої надії історик покладає на самоусвідомлення громадян, бажання жити в справедливому суспільстві й відновити умовний соціальний пакт із майбутнім поколінням. А свої палкі промови проти еліт Ферґюсон виголошував у Рейтівських лекціях BBC (з них, власне, і виросла книжка), тож навряд чи їх почули найширші маси, які повинні діяти.
Не думаю, що «Глобальний занепад» прочитав хтось, окрім вузького прошарку активної інтелектуальної спільноти, яка не здатна змінити ситуації, що склалася. Тож «Bad news everyone», як сказав би професор Фарнсворт із «Футурами».
Утім, це не привід не боротися.
Саллі Руні «Нормальні люди» (переклад з англійської Анастасії Коник, «Видавництво Старого Лева»)
Письменники ХІХ століття були в усьому ліпшими за своїх читачів: Дікенс учив життя з таким апломбом, що боліли зуби, Толстой почувався богом власного тексту, а Нечуй-Левицький… ой, після нього в багатьох лишилась травма, тому обійдемося без тригерів.
Автори XXI сторіччя не намагаються видаватися кращими за нас. Понад те, за манерою письма вони ближчі до фейсбучних блогерів, ніж до класичного письменника. 29-літня ірландка Саллі Руні — з таких, покоління нової щирості та чутливості. Вона говорить зрозумілою мовою на зрозумілі теми й звертається насамперед до міленіалів.
Дивовижно, але саме любовній історії Маріанни й Коннелла вдалося влучити в суспільний нерв і набути нечуваної популярності, хоча сюжет — банальніший за саму банальність.
Коннелл і Маріанна вчаться у школі, де хлопця вважають майбутньою зіркою футболу, а Маріанну мляво цькують за її непоступливість і небажання спілкуватися з однолітками. Решта персонажів такі декоративні, що не варті навіть і згадки. Коннелл і Маріанна — пара, але приховують стосунки й ніяк не можуть нормально поговорити про те, що відбувається між ними. Коннелл — надто популярний і нерішучий, Маріанна — надто відлюдькувата й конфліктна.
А потім ці двоє міняються місцями: незалежна інтелектуалка стрімко набуває популярності в дублінському Триніті-коледжі, а красунчик-спортсмен, як це часом буває з популярними дітьми, не відразу може знайти себе, залишаючись інфантильним і залежним від втраченого середовища.
Але згодом усе налагоджується. Обоє розвиваються й розвивають одне одного, випробовуючи різні типи стосунків, але все прямує до очевидного кінця. Роман виховання (а це, безумовно, він) завжди містить любовну лінію, однак зазвичай вона закінчується гепі-ендом. Можна провести паралель між розвитком любові головних героїв і розгортанням стосунків між читачем і самим романом «Нормальні люди». Зближення, віддалення, спроба зрозуміти чужу свідомість — і обов’язковий фінал.
Журналісти вже назвали Руні новим Селінджером і новою Остін. Як на мене, між ними мало спільного, просто кожен текст про сповнених сумнівів підлітків готові називати «селінджерівським», а кожен роман про почуття — «остінівським». Мені ж своєю атмосферою роман нагадав «Не відпускай мене» нобеліата Ішіґуро.
Читачі Руні розділилися на два непримиренні табори: тих, кому «Нормальні люди» дуже сподобалися, і тих, хто відкинув їх із просто-таки неприхованим обуренням, мовляв, що в цьому тексті взагалі знайшли розумні люди. Можливо, маємо випадок чергової «тотальної» книжки, тобто тієї, яку читали або про яку чули майже всі.
Читайте нас у Telegram: https://t.me/tenditnajournal